Я так хотіла віднайти себе, що загубилася в Тобі. Загубилася в Тобі іншою собою, не такою, як мене звикли бачити люди. Тільки Ти можеш дивитися на мене синім поглядом Своєї карої душі. Я обожнюю очі і довгі, чорні вії... Вони мені підморгують, тоді, коли Ти ховаєшся в мені. Ховаєшся, мій Маленький від мене. Не вийде, бо Ти виріс, Хлопчику, і я Тебе бачу, бачу і чую, кожного дня, кожної миті. Знаєш, я почала народжувати... миті лише для нас. Вони прекрасні. Більше Ти від мене не втечеш – я Тебе не покину. Не покину аби загубитись у байдужому житті людини. Я вибираю Тебе. Тому вже цієї ночі мій сон не мине просто так. Ти прийдеш до мене у реальному сні – дуже чекатиму, не зможеш не прийти. Ти не зможеш не виконати моє бажання. Моє бажання – Ти.
Прилети кольоровим Метеликом...
І я стану для Тебе Дюймовочкою...

... З’явилися перші Зірки на Небі, і наче, вихваляючись одна перед другою сяйвом, блищали “величезними колами”. Коли визирнув Місяць. І подивившись знизу, зірки вже не були Зірками – маленькими Зірочками, які час від часу гасли і займалися знову. Тієї літньої ночі мені чогось не спалося, на самоті, але з Ними, я розмірковувала над Чимось. І раптом, почула легкий стукіт – Метелик, який бився об скло Вікна, метушливо просив Вітра відчинити Шибку. Той поступився перед Його проханням, дмухнув сильніше і Штори шовковою хвилею загойдали Ніч. Маленький гість вмостився у мене на долоні, розфарбовані крильця засвітилися Веселкою у напівтемряві, і я зро-
зуміла – до мене прийшла Муза...